Ветеранська література: Юрій Сорока «Наш лицарський хрест»

Юрій Сорока

Наш лицарський хрест

(Фоліо, 2025)

Про книгу

це художньо-публіцистичний роман, написаний зсередини війни. Автор не просто розповідає про події, свідком яких був, а сам є головним героєм цієї історії. У книзі простежується його шлях від передчуття великого вторгнення і перших днів після 24 лютого 2022 року до важких боїв за Кліщіївку під Бахмутом.
роман побудований не як рівна хроніка, а радше як робота людської пам’яті. Розповідь про кілька пекельних діб у Кліщіївці постійно переривається поверненнями до попередніх років: початку вторгнення, оборони Житомирщини, навчання новобранців, служби у Великій Британії, загибелі знайомих і поступової зміни самої війни. Завдяки цьому читач бачить не один окремий бій, а довгий шлях людини, яка дедалі глибше занурюється у воєнну реальність.
найнапруженішою частиною книги є битва за Кліщіївку: виснажлива, хаотична і майже позбавлена звичних часових меж. Тут життя звужується до кількох найпростіших речей: почути «вихід», встигнути впасти, втримати позицію, знайти воду, допомогти пораненому, дочекатися зміни. Війна передана через звук, запах, втому, біль і постійну присутність смерті, яка може прийти за кілька секунд.
це також чесна розповідь про армію з усіма її суперечностями. Поруч із мужністю та самопожертвою автор показує плутанину, безглузді накази, формалізм, нестачу підготовки, помилки командування і ситуації, у яких люди платять за чужі рішення власним життям. Він не намагається створити зручну героїчну легенду, а залишає війну такою, якою її побачив.
справжнім осердям роману стає побратимство. Суржик, Андрон, Салямі, Вася Шейдик, Ластівка та інші постають не другорядними персонажами, а людьми, від яких у буквальному сенсі залежить життя одне одного. Їхня мужність не показна: вона виявляється у здатності залишатися на позиції, витягувати поранених, ділитися останньою водою і діяти, навіть коли страшно всім. Саме побратимів автор називає одними з найкращих чоловіків, яких зустрів у житті.
текст книги вирізняє самоіронія, автора-героя книги та є однією з виразних рис його характеру і письма: про найважчі події автор часто у книзі розповідає з гірким фронтовим гумором. Автор не приховує власних страхів, помилок і розгубленості, через що його воєнна проза звучить не як героїчна легенда, а як чесна людська розповідь.
назва книги має значно глибший зміст, ніж може здатися спочатку. Лицарський хрест тут – це не орден і не красива метафора героїзму. Це тягар війни, який випав цілому поколінню: загибель близьких, поранення, відповідальність за побратимів, необхідність убивати, виживати й жити далі з побаченим. Автор говорить про цей хрест без урочистого пафосу: він важкий, але кожен ніс його так, як міг.

Чому потрібно читати:

щоб побачити війну не з новинних повідомлень, а очима людини, яка перебуває всередині бою. Автор докладно передає те, що зазвичай залишається поза кадром: як розрізняють «вихід» і «приліт», як змінюється відчуття часу, як страх поступово стає частиною щоденного існування і як організм продовжує діяти тоді, коли сили вже давно мали б закінчитися.
щоб інакше подивитися на мужність. Герої цієї книги бояться, губляться, помиляються, іноді відчувають розпач або не можуть змусити себе зробити наступний крок. Але все одно підводяться, повертаються на позицію, допомагають іншим. Тут хоробрість - це не відсутність страху, а здатність діяти разом із ним.
тому що автор не намагається виставити себе бездоганним героєм. Він пише про власну втому, розгубленість, злість, почуття провини, бажання вижити, невиконані завдання і важке усвідомлення того, що на війні доводиться вбивати. Така відвертість робить оповідача живим і викликає значно більше довіри, ніж будь-яка прикрашена історія.
тому що книга повертає загиблим і пораненим їхні обличчя та голоси. Вася Шейдик і Женька Ластівка – тепер це не просто прізвища у списках втрат. Автор зберігає їхні слова, вчинки, жарти, останні хвилини. Особливо болісно звучить повідомлення дружини Василя: подяка побратимам за те, що вони були поруч із ним до кінця.
книга тримає напругу, але не перетворює війну на бойовик. Динамічні бойові сцени тут чергуються з іронією, фронтовим гумором, особистими спогадами та різкими публіцистичними роздумами. Мова часом груба й безкомпромісна, проте вона відповідає середовищу, про яке пише автор, і не дає перетворити пережите на стерильну літературну картинку.
це книга не тільки про те, як людина виживає на війні, а й про те, що вона зобов’язана винести з неї у майбутнє. Автор розуміє власну історію лише як один невеликий фрагмент величезної трагедії, адже таких Кліщіївок і таких людських доль сотні. Тому фінальною темою роману стає пам’ять: необхідність пам’ятати кожного, хто не повернувся, був скалічений або втратив усе.

Цитати:

Війна жодною мірою не схожа на все, що нам доводилось бачити у кіно та по телебаченню. Вона інакша. У війни безліч облич. Найчастіше ці лики страшні. Іноді схожі на дію наркотика. Наркотик викликає залежність і тягне знову й знову на випалену землю переднього краю. Туди, де за руку тебе водить сама смерть. Час від часу лик війни постає у вигляді необхідності робити те, чого ти не хочеш робити, але повинен. Як воїн, як захисник, як чоловік. Тому що хто, як не ти? Війна це різноликий демон
Мені тривожно і лячно. Я, чорт забирай, боюсь померти, боюсь стати калікою. Але мене попросив про допомогу воїн. Справжній воїн. Я знаю його усього кілька днів, але помилки тут бути не може. Таке відчуваєш одразу. І я йду. А далі як буде, головне, цього разу дотримати власного слова
Доля просто піднесла кожному із нас шанс покласти власне тіло на щит і стати героєм, оспіваним прийдешніми поколіннями. Але ми відмовилися прийняти смерть належно героям. Я відмовився. Не залишалося нічого іншого, як жити і працювати задля перемог
Суржик солдат. І він поважає солдата навіть тоді, коли цей солдат — його ворог. Чомусь закарбовую цей момент у пам’яті і розумію, що на місці Суржика зробив би так само. Не дивлячись на те, що зовсім нещодавно був готовим того самого ворожого солдата убити. Ми поза межами добра і зла. Ми поза межами нормального світу. Але ми можемо залишатись людьми, коли ситуація дозволяє нам ними залишатись…
«Кожна з таких подій — справжня трагедія. Кожне безглуздо обірване життя є загибеллю цілого всесвіту і світ навколо ніколи не буде таким, яким він був до того, як рука безумця здійнялась над безневинною головою
— Ярік, як?!

Ярік, у своїй звичній манері, не минає пожартувати:

— Легко. Не важче, аніж випити пивка. Шкода, що пивка немає.

— Блін, Ярік, ти мене дивуєш!

Ярік добродушно всміхається.

— Там, Володимирович, такого добра вистачає. Можеш собі кулемет знайти, або БМП. Хочеш БМП?

— Мені автомата вистачить. Просто заради підняття власної значущості у власних же очах

“Наш Лицарський Хрест” це не назва бойової нагороди. Це хрест, який кожному із нас довелось і доводиться нести на своїх плечах. Це хрест, на якому декого із нас, можливо, розпинатимуть у майбутньому. Він важкий, наш лицарський хрест. Але ми несли його як могли…
Тут, на лінії бойового зіткнення, де смерть ходить поряд, як ніде відчуваєш себе тим, ким ти є. І розумієш, що тобі не дано впливати не лише на долю інших людей, а навіть на власну.

Про автора:

Юрій Сорока народився у Хмельницькому. З цим містом пов’язана більша частина його цивільного життя: тут він виріс, здобув загальну середню освіту, почав працювати й сформувався як письменник.
до 1998 року Юрій Сорока працював у правоохоронних органах. Згодом головною справою його мирного життя стала література. Юрій Сорока працює переважно в жанрах історичного, пригодницького, детективного та науково-фантастичного роману, пише також науково-популярні книжки з історії України. Його авторський доробок налічує понад двадцять видань. Серед найвідоміших: романи «Хотин», «Іван Богун», «Арахнофобія», «Куля для вовкулаки», «Легіон Хронос», «Крос у небуття», а також книжки «Бій під Крутами», «Чигиринські походи», «Походи Богдана Хмельницького», «100 важливих подій історії України» та «100 важливих постатей України».
історія України автор захоплювався ще з дитинства і це для нього передусім багаторічне особисте зацікавлення та головна тема письменницької праці: у своїз творах він звертався до козацької доби, визвольних змагань, історії української державності, писав як художні романи, так і науково-популярні видання.
у 2009 році роман «Іван Богун» приніс письменникові третю премію літературного конкурсу «Коронація слова», а наступного року роман «Арахнофобія» став дипломантом цього конкурсу. За «Кулю для вовкулаки» автор отримав Хмельницьку міську премію імені Богдана Хмельницького. Роман «Крос у небуття» був відзначений спеціальною нагородою Андрія Кокотюхи «Золотий пістоль».
із 2016 року Юрій Сорока є членом Національної спілки письменників України, зокрема працював у пресслужбі НСПУ.
військовий шлях автора розпочався у 2019 році - він підписав контракт зі Збройними силами України та розпочав службу у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, нині - 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗСУ. У складі 80-ї бригади Сорока брав участь в Операції об’єднаних сил на сході України поблизу Старого Айдара, Станиці Луганської, Щастя та Веселої Гори.
за кілька місяців до 24 лютого 2022 року автора перевели до 199-го навчального центру ДШВ. Його робота була пов’язана з підготовкою новобранців: організацією занять, контролем за курсантами, вогневою та загальновійськовою. Разом зі своїми курсантами він перебував у Великій Британії, де українські військові проходили навчання під керівництвом канадських інструкторів. Повномасштабне вторгнення він зустрів саме тут, у військовій частині навчального центру на Житомирщині. На той момент до завершення його контракту залишалося близько пів року, після чого він планував або перевестися ближче до дому, або взагалі залишити армію. підготовкою.Війна ці плани перекреслила. Тож разом з іншими військовослужбовцями він готував оборону Житомирщини, облаштовував позиції, займався підготовкою особового складу та забезпеченням навчального процесу.
улітку 2023 року інструкторський загін, у складі якого служив автор, був направлений на Бахмутський напрямок для участі у бойових діях і здобуття актуального бойового досвіду. Письменник опинився у Кліщіївці, на одному з найважчих ділянок фронту. Як старший сержант він брав участь у закріпленні й утриманні позицій, пережив атаки російської піхоти, танків, мінометні та артилерійські обстріли.
під час виходу з Кліщіївки після чотирьох діб безперервних боїв автор дістав уламкове поранення руки внаслідок близького розриву 82-міліметрової міни.
після лікування Юрій Сорока продовжує військову службу і несе службу в одному з прифронтових міст на східному напрямку. У 2026 році Сорока розповів, що вже намагався працювати над новою книгою, також пов’язаною з військовою тематикою. Проте вирішив, що для неї час іще не настав і, можливо, повернеться до цього задуму після завершення війни.
автор в одному з інтерв’ю розповів, що вже намагався працювати над новою книгою, також пов’язаною з військовою тематикою. Проте вирішив, що для неї час іще не настав і, можливо, повернеться до цього задуму після завершення війни.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну , дослідниця книг про російсько-українську війну.