Ветеранська література. Артем Чапай «Не народжені для війни»

Артем Чапай

«Не народжені для війни»

(Книги – XXI, 2025)

Про книгу:

книга написана на основі особистого досвіду Артема Чапая після мобілізації до лав ЗСУ - без героїзації, пафосу й «військової романтики». Це збірка текстів-спостережень, есеїв і внутрішніх монологів про те, як цивільна людина проживає війну зсередини.
автор фіксує дрібні, на перший погляд непомітні деталі фронтового побуту, які насправді формують щоденну реальність війни. Тут не про бойові подвиги, а про трансформацію людини під тиском війни. У центрі - люди: розгублені, злі, втомлені, іронічні, живі, далекі від образу «ідеального воїна».
тексти вибудувані як тиха й водночас гранично чесна розмова без жодної дистанції між автором і читачем. Автор не уникає відвертості: він говорить про свої страхи, про абсурдність окремих армійських моментів, про біль, дискомфорт і стани, які часом стають нестерпними, і не соромиться визнавати це та ділитися пережитим. Можливо, саме в цій відкритості й полягає сила його текстів. При цьому автор не скаржиться — він уважно й чесно рефлексує над тим, що відбувається довкола і всередині нього, над тим, як ці події поступово змінюють його самого та його ставлення до світу.
мова книги - точна, місцями іронічна, іноді болісна, але дуже людяна, що робить текст емоційно сильним. Це текст про відповідальність, вибір і дорослішання на тлі катастрофи, яка стосується кожного з нас. Можливо, цей текст можна назвати антивоєнним, але не в сенсі засудження чи заперечення самої війни - зовсім ні. Навпаки, він бере відповідальність на себе: відповідальність за захист усіх тих і всього того, що було й залишається таким любленим і важливим. Водночас текст чесно показує, що ми змушені захищати все це — рідне, близьке, українське — аби нас не стер тотальний Морок.
це свого роду може бути саме той антивоєнний текст, який хоче сказати світові: ми не хотіли воювати, нас змусили, бо нас прагнуть знищити, і ми мусимо цьому протистояти. Авторі не моралізує, не тікає від відповідальності. Війна - це зло, ми не народжені для війни, але ми народжені для нашої країни, щоб жити вільно й гідно, і саме тому змушені брати до рук зброю та йти воювати.
назва книги «Не народжені для війни» у сучасному контексті має кілька смислових вимірів. Вона може звучати як фраза, що відображає небажання людини воювати, дистанціювання від війни та прагнення зберегти мирне життя. Водночас ця назва говорить і про тих, хто ніколи не ототожнював себе з військовою справою і не мріяв про війну, але в момент загрози все ж зробив вибір на користь захисту свого дому, своїх близьких і своєї країни.
книга почалася з інтерв’ю: у травні 2022 року Артем Чапай дав розмову французькому журналісту П’єру Сотрею, у якій відкрито проговорив свої переживання, ставлення до війни та власні внутрішні зміни. Саме ця розмова стала каталізатором для подальшої роботи над текстом. Після інтерв’ю автор розгорнув свої думки у статтю, яка потім привернула увагу видавництва з-за кордону — і виникла ідея розширити текст до повноцінної книжки.
автор писав книжку паралельно з військовою службою: між нарядами, виїздами та роботою на блокпостах, пишучи уривки і фрагменти з 2022 по 2025 рік. Перша версія рукопису була завершена у 2023 році на ротації в Покровську, і спочатку книжка виходила для іноземної аудиторії, щоб пояснити світові український фронтовий досвід і відповісти на питання, як люди, які не були «народжені для війни», змушені були стати частиною конфлікту. Згодом текст був адаптований і допрацьований для українського читача із змінами, які підсилюють місцевий контекст і більш чітко розкривають український досвід війни.
«Не народжені для війни» в англійському перекладі увійшла до списку найкращих книг 2025 року за версією The Washington Post, а у французькому перекладі була включена до списку найкращих книг 2024 року за версією Le Monde.

Чому потрібно читати

дає можливість побачити війну очима інтелектуала й цивільного, людини, яка не була «народжена для війни», але змушена в ній жити. Це розповідь про тих, хто мав можливість не йти до війська, але все ж зробив цей вибір — попри власні страхи й сумніви, попри усвідомлення того, що він зовсім не військова людина, попри глибоку любов до своєї родини й дітей та бажання жити спокійним, розміреним життям поруч із близькими.
руйнує стереотипи про фронт і військових, показуючи складність, суперечливість і крихкість людського стану. Це про людей, які не прагнули ставати військовими і не хотіли війни, але були змушені піти, щоб захистити своїх рідних і свою домівку. Ці тексти допомагають побачити, ким є ці люди насправді і чому саме вони стали на захист.
цей текст дає цивільним можливість зазирнути у світ людей, які пішли на війну, — у їхні мовчання, раптові реакції, внутрішні злами й тріщини, що не завжди помітні зовні. Він допомагає побачити не лише зовнішній досвід фронту, а й те, що відбувається всередині людини: як змінюється сприйняття реальності, як з’являється втома, страх, напруження, яке неможливо вимкнути. Це текст про те, що їм болить насправді, про речі, які важко або неможливо пояснити словами в повсякденному житті, але які потребують бути почутими й зрозумілими.
важлива як документ часу, адже фіксує досвід, який не завжди потрапляє до офіційних зведень і новин. Це надзвичайно особистий досвід, яким автор ділиться з читачем, але водночас він виходить далеко за межі лише його власної історії. У ньому впізнають себе ті, хто нині перебуває у війську або вже повернувся з війни, адже цей досвід у багатьох сенсах є спільним. Саме тому ці тексти мають особливу цінність: вони дають змогу зберегти в літературі живе свідчення про те, якими ми були тут і тепер, і розповісти про це в майбутньому.
дізнатися з текстів, що саме автор говорив іноземній аудиторії про нашу війну, ким є українці на цій війні, за що і про що ця війна. Побачити, як сформульовано ці сенси для іноземного читача, що саме було сказано світові про наш досвід, і зрештою мати змогу радити цю книгу своїм іноземним друзям і знайомим як важливе читання.

Цитати:

«Недавно прочитав одну історію. Навіть якщо вона фактично вигадана, то все одно психологічно правдива. Є легендарне найкоротше й найсумніше оповідання з шести слів, яке приписують Ернесту Гемінгвею: «For sale: baby shoes, never worn» («Продаються черевички для немовляти, не ношені»). У 2022 році в Польщі в центрі допомоги українським дітям, яких вивезли з-під обстрілів, висіло оголошення з шести слів: «Приносити надути повітряні кульки суворо заборонено»
«Так, «будь-яка війна погана». Чи це значить дозволити народу бути знищеним і заперечувати йому в праві на опір? Благаю, слухайте голоси людей на місцях, а не мудреців у центрах глобальної влади. Починайте свій аналіз зі страждань мільйонів, а не з геополітичних шахів. Почніть з колон біженців, почніть із родин з дітьми, зі старими людьми та домашніми тваринами. Почніть із дитячої онкологічної лікарні в Києві, де маленькі пацієнти в бомбосховищі пропускають хіміотерапію».
«Теоретизувати про геополітику – привілейована позиція безпеки. З висоти пташиного лету бачиш тільки загальні обриси. Зблизька бачиш деталі»
«Легко ховатися за абстрактне «чим більше зброї, тим більше війни» - поки ти в безпеці. Легко казати «здавайтесь, а то нам стає страшно», до чого, по суті, й зводиться значна частина аргументів. «Пожертвуйте собою задля нашого спокою», хай завуальовано, але саме так звучать деякі заклики. Можна говорити чи мати на увазі таке, поки це не тебе намагаються знищити»
«Завдяки їм - завдяки всім тим, хто не тікав, а йшов назустріч – ми так довго тримаємося перед лицем Мороку»
«Найскладніше бувало саме вранці. Прокидаєшся від гарного сну – а в реальності війна»
«Один веселий майстер-сержант із рудими вусами сказав мені про ризики: «Ще жоден повішеник не втопився»
«Якщо назвати одним словом моє перше враження цивільного про армію, то це буде слово хаос… Але з усього цього хаосу постійно щось народжується… Як це відбувається – зрозуміти неможливо, але магія відбувається»
«Навколо солдатів завжди в’ються бездомні собаки. На позиціях заводяться коти. У військових, відірваних від дружин, дітей і часом онуків, багато невикористаної ніжності. Тварини знають, що їх нагодують і обласкають. Хлопець моєї подруги у бліндажах на Донеччині приймав у кішок пологи. Вона його називає «багатокітний батько».
«В армії теж існує почуття провини за те, що робиш недостатньо чи перебуваєш у кращих умовах, ніж інші. Багаторівневість провини одне з дивовижних і для мене несподіваних психологічних явищ на війні. На Україну напала Росія - а соромно українцям. Про це говорять усі навколо. Якщо ти жінка й у тебе діти соромно, що не можеш повноцінно допомагати в обороні. Якщо можеш і ти волонтер або волонтерка - ти все ж не в армії. Якщо в армії - то ти (як я, наприклад) не безпосередньо на передньому краю. Якщо таки на передовій (як Ткач) - ти офіцер, а не рядовий. Спиш на ліжку. В бліндажі, але не в окопі. Якщо рядовий на землі в окопі- ти живий, а твій друг уже ні»
«Можливо, сильнішим виправданням для написання є потреба показати як не тут, то колись не народжених для війни людей, які робили те, що мусили робити. Я без великої надії сподіваюся, наприклад, що після війни в моїй країні стане менше соціального снобізму»
Україна досі тримається перед лицем Мороку передусім за рахунок отієї справжньої «ось-України», всіх тих непоказушних або й показушних, приємних і неприємних, звичайних надзвичайних людей, які носять не тільки патріотичні дизайнерські світшоти й вишиванки, а й піксель з мультикамом. Людей, не народжених для війни.
«Або ти б’єшся з ризиком загинути від дрона чи снаряда, або не б’єшся і все одно ризикуєш загинути – з мішком на голові, зі зв’язаними за спиною руками»

Про автора:

Артем Чапай, український письменник, перекладач, військовий і мандрівник.
народився й виріс в Коломиї. Закінчив міську гімназію 1998 року. Вищу освіту спочатку отримував у Академії Служби безпеки України, проте покинув навчання під час кампанії протестів «Україна без Кучми». Згодом здобув ступінь бакалавра Києво-Могилянської академії.
під час навчання працював вантажником, кур'єром, редактором дитячого журналу, перекладав фільми на телеканалі «Інтер», був репортером при МЗС. До повномасштабної війни працював журналістом, репортажистом, письменником, багато подорожував, писав нонфікшн і художню прозу, перекладав.
з початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до лав ЗСУ, проходив службу у бойових та прифронтових умовах; принципово уникає конкретизації підрозділів і деталей, залишаючи фокус на людському досвіді, а не на військовій «хроніці». На даний момент проходить службу як звичайний солдат, поєднуючи службу з письмом у рідкі паузи між завданнями.
автор книг «Авантюра: Практичні реалії мандрів по-бідняцьки» (2008) - про подорож автостопом без грошей і плану, як історія відкриття світу та себе через дорогу. «Подорож із Мамайотою в пошуках України» (2011) - тревелог про пошук України поза головними туристичними маршрутами: місця, людей і сенси, які не бачать у великих містах. «Червона зона» (2014) - гостросюжетний роман про справедливість і соціальні бар’єри у постмодерному світі. «Війна на три букви» (у співавторстві) (2015) - збірка репортажів про події 2014 року: від окупації Крима та початку АТО/ООС. «Понаїхали» (2015) - про сімейні та соціальні зміни через призму поколінь, міграції й ресурсів родини. «Тато в декреті» (2016) - трагікомедійний текст про чоловіка в ролі батька-доглядача в традиційному суспільстві, про побут, зміни ролей та самоідентичність. «The Ukraine» (2018) - збірка художніх оповідань і документальної прози, що складає пазл сучасної України через долі пересічних людей, про буденність, парадокси й ідентичність. «Дивні люди» (2019) - художній роман із елементами соціального експерименту та філософських роздумів про людські відмінності і сприйняття «нормальності». «Вивітрювання» (2021) - есеїстична проза про зміни, що відбуваються з людьми у екстремальних умовах.
чотириразовий фіналіст премії «Книга року BBC», один із трьох фіналістів у номінації «нон-фікшн» премії (2018).
У 2025 році потрапив до списку"100 людей культури" за версією видання NV.
автор завзятий мандрівник, який майже два роки працював й подорожував Сполученими Штатами та країнами Центральної Америки. Цей тривалий досвід дороги, занурення в інші культури й щоденного життя поза звичними координатами суттєво вплинув на його світогляд і став важливою частиною його творчого становлення.
одружений, виховує двох синів, про їхнє виховання написав книжку «Тато в декреті», що перемогла в номінації «Батьківська книжка року-2016» у конкурсі сайту БараБука.
«До війни я теоретично схилявся до пацифізму, але зараз я називаю це "абстрактним пацифізмом у вакуумі". Я ідентифікував себе пацифістом, але не зовсім розумів, що мав на увазі, бо ніколи не опинявся в подібній ситуації. Дуже легко бути пацифістом, коли немає війни, і ти не стоїш перед реальним вибором — оборонятися чи тікати. У дійсності виявилося, що в цьому fight or flight я схильний спробувати боротися. Крім того, є ситуації, коли ти просто розумієш — і я про це постійно кажу в іноземних інтерв’ю, — що ніякі петиції й голодні протести не допоможуть. Що все-таки потрібно діяти. Теоретично ми всі за мир, звісно, але на ділі мусимо боротися — щоб нашим дітям не довелося. Я ще у 2022-му визначив для себе, що хочу, аби це закінчилося, поки мої діти не стануть повнолітніми. Зараз я бачу цей меседж вже на державному рівні» - так говорить про себе автор.

Про цю книгу розповіла Ганна Скоріна, авторка проєкту Книги_про_війну, дослідниця книг про російсько-українську війну.