«На запит я стараюся дивитися ширше»: як у громаді на Львівщині працює фахівчиня із супроводу ветеранів та ветеранок Анна Максимлюк

Після повернення зі служби у багатьох ветеранів та ветеранок починається новий життєвий етап, пов'язаний із оформленням документів, лікуванням, пошуком роботи, новими ролями в родині. І часто — з відчуттям, що в цьому всьому доводиться розбиратися наодинці. Щоб людина після служби не залишалася сам на сам із цими викликами, в Україні створюється система супроводу ветеранів і ветеранок. Сьогодні працює понад 2400 фахівців із супроводу ветеранів та ветеранок, і ця кількість зростає разом із запитом на допомогу після служби.

У невеликих громадах ця роль особливо помітна, тут фахівець не лише консультує, а й приходить на допомогу у простих щоденних питаннях, стає першою, хто по-справжньому вислухає у складний момент. У Радехові на Львівщині такою людиною є Анна Максимлюк.

Шлях у професію: від гуманітарних проєктів до роботи в громаді

Раніше Анна працювала адміністраторкою у міжнародному проєкті “Центр гуманітарного розмінування”. Це був цінний досвід взаємодії з військовими, розуміння контексту війни і базових потреб тих, хто служить. Але з часом у неї з’явилася потреба бути ближче до людей і працювати там, де допомога потрібна щодня. «Я зрозуміла, що можу робити більше. Ветеранська політика — це нова сфера, яка тільки формується. Я знала, що мої знання та вміння можуть бути корисними, а моя робота матиме безпосередній вплив на життя наших Захисників та Захисниць», — пояснює вона.

Сьогодні Анна вже восьмий місяць працює фахівчинею із супроводу в Радехівській громаді з понад 35 тисячами мешканців і сотнями ветеранів та їхніх родин. Попри те, що робоче місце розташоване в Радехівській центральній районній лікарні, до неї звертаються не лише ветерани, що проходять лікування та реабілітацію, а й члени їхніх сімей, військовослужбовці, рідні загиблих та зниклих безвісти.

Анна описує свою роль як координаторки: людини, яка допомагає побачити повну картину і з’єднати необхідні сервіси. «Людина може звернутися з одним питанням, але насправді проблема глибша. Тому важливо розібратися в ситуації комплексно — від здоров’я до роботи і підтримки в родині», — пояснює вона. За потреби вона одразу підключає інші служби:  медичні, соціальні, службу зайнятості, щоб людина отримала допомогу не частково, а системно.

З чого починається робота у громаді

Початок роботи був непростим. Довелося фактично самостійно організовувати процес, навчання відбувалося вже у процесі роботи. Інформацію шукала всюди: у професійних чатах, на тренінгах, у колег з інших регіонів. Паралельно фахівчиня друкувала візитівки, обходила установи, знайомилася з працівниками ТЦК, Соцзахисту, Пенсійного фонду, висвітлювала питання супроводу у соцмережах. Перші кілька місяців роботи були присвячені поясненню, хто такий фахівець із супроводу і чим може бути корисним, зараз — стабільний потік звернень. 

За 8 місяців роботи Анна опрацювала близько 250 звернень — і за кожним із них стоїть окрема історія. «Часто людина приходить з одним питанням, а насправді проблема в іншому. Треба докопатися до суті», — пояснює вона. Потрібно не лише відповісти на запит, а зрозуміти контекст життя людини і підключити потрібні сервіси й, можливо, фахівців інших установ.

З якими запитами звертаються і як їх вирішують

У громаді більшість звернень — про базові, але критично важливі речі: оформлення статусу УБД, проблеми з виплатами, відсутність або помилки в документах, питання щодо здоров'я та реабілітації, доступ до місцевих програм підтримки. Доволі часто люди звертаються не з системними кейсами, а з дрібними питаннями, які не дають рухатися далі. Іноді проблема полягає саме у низькій поінформованості: «Людина може просто не знати, що їй передбачені виплати, пільги або якісь додаткові можливості. І не звертається», — каже Анна.

Одне із перших звернень — від ветерана, якому не оформили статус учасника бойових дій. Він уже звільнився зі служби і фактично змирився з тим, що нічого не отримає.

Анна почала шукати бодай одну зачіпку — і знайшла. Неочевидним доказом стала банківська виписка про виплати за участь у бойових діях, цього вистачило, щоб довести право на статус. «Для мене було важливо просто повірити в людину й успішне вирішення питання», — каже вона. 

Робота з деякими питаннями триває тижнями й навіть місяцями. Так до Анни звернувся військовий, який після поранення фактично залишився без системної допомоги.

Його не хотіли лікувати ні в цивільному закладі, ні в межах військової частини. Ситуація погіршувалася. «Найважче було — витягнути його з цієї ситуації», — каже Анна.

Кілька місяців роботи фахівчині вдалося скомунікувати з різними інституціями, знайти можливості для лікування ветерана. У результаті чоловіка звільнили зі служби, йому провели операцію, зараз він проходить реабілітацію.

Іноді підтримка потрібна не лише ветерану, а й членам його родини. За словами Анни, близьким часто складно сприйняти зміни, які відбулися після служби. «Рідні не завжди розуміють, що людина повертається іншою — з іншим досвідом і станом. І їм теж потрібен час і підтримка, щоб навчитися жити поруч і допомагати», — каже вона.

Робочий день Анни рідко проходить в кабінеті. Це постійний рух: працює із запитами у лікарні, супроводжує людей у ТЦК, бере участь у зустрічах. І майже кожне рішення — це командна робота: до вирішення запитів на певних етапах важливими стають лікарі, фахівці соціальних служб, служби зайнятості, колеги з інших громад. 

Робота в команді і підтримка колег

Важливою частиною роботи є взаємодія з іншими фахівцями із супроводу. За словами Анни, саме колеги часто допомагають знаходити рішення у складних випадках. «Ми постійно консультуємося одне з одним, ділимося досвідом. Фактично це спільнота, яка підтримує і допомагає рухатися далі», — говорить вона.

Фахівець із супроводу — це не лише консультант, а людина, яка допомагає пройти весь шлях: від першого звернення до вирішення питання. У великих містах це частина розгалуженої системи, а в невеликих громадах — часто одна людина, яка координує весь процес. Саме через такі щоденні, іноді непомітні дії формується досвід повернення — не лише зі служби, а й до повноцінного життя в громаді.