Людям, які повертаються з війни, потрібен хтось поруч: історія фахівчині Олени Пєнкіної з Тернополя
Фахівці із супроводу ветеранів — це люди, до яких приходять із найрізноманітнішими запитами: від довідок і медичних записів до розмов про особистий біль чи пошуку рішення там, де людина вже не знає, з чого почати. Їхня робота непомітна зовні, але дуже відчутна для тих, хто звертається. «Буває, що людина приходить дуже розгублена. І інколи їй треба, щоб її хтось вислухав», — каже Олена Пєнкіна, фахівчиня із супроводу ветеранів Тернопільської ОТГ.
Особиста історія: війна, втрата і нова роль
Олена Пєнкіна прийшла в цю професію з дуже особистого відчуття — бути поруч із тими, хто повертається з війни. «Ця робота мене врятувала. Я просто розуміла, що треба робити щось корисне, бути поруч із військовими», — згадує вона.
Родом із Луганщини, Олена багато років жила в різних місцях — Норвегія, Дніпропетровщина, нові спроби почати життя спочатку. У 2022 році на війні загинув її чоловік, який пішов до війська як доброволець. Довелося шукати сили рухатися далі. «Я приїхала у нове місто, втратила чоловіка, втратила все: батьківщину, дім, людей… І коли я побачила інформацію про цю посаду, я відчула: це моє, я мушу там працювати». Коли їй подзвонили з центру й запропонували вийти на роботу вже наступного дня, Олена не вагалася: «Я сказала: так, треба завтра — я вийду завтра».
З березня 2025 року вона працює фахівчинею із супроводу ветеранів у Тернопільській ОТГ. Щодня допомагає ветеранам, їхнім родинам, а також родинам загиблих і зниклих безвісти. Нині на її рахунку вже більше 50 вирішених кейсів. Особистий досвід втрати й переїздів, каже вона, робить її особливо чутливою до станів людей, які звертаються за підтримкою.
Олена постійно навчається — курси, тренінги, форуми, робочі зустрічі з колегами з інших громад. Каже, що в цій професії неможливо залишатися в одному стані, бо запити людей змінюються, і потрібно завжди мати актуальні знання та інструменти.
Особливо фахівчиня згадує навчання у Бородянці — як важливий етап і для професійного зростання, і для команди: «Бородянка… це досвід, який цінний для всіх. Фахівці з різних місць познайомилися один з одним. Викладачі дали нам дуже цінні знання й мотивували». Під час тренінгів йшлося не тільки про юридичні алгоритми чи порядок оформлення документів. Значну увагу приділяли роботі з травмою, етиці підтримки, особливостям спілкування з родинами загиблих і зниклих безвісти, взаємодії з різними службами.
«Коли є бажання допомагати, ти все зробиш, щоб задовольнити потреби ветерана», — говорить Олена і додає, що навчання дає їй більшу впевненість і дозволяє знаходити рішення навіть у складних ситуаціях.
З якими запитами приходять ветерани та члени їхніх родин
У центрі супроводу ветеранів двері рідко бувають зачинені. Люди приходять із запитами, які інколи можна вирішити за десять хвилин, а інколи — лише крок за кроком, долаючи бюрократію й складні емоційні стани. «Дуже часто це оформлення документів, квартирний облік, пенсії, статуси», — пояснює Олена Пєнкіна. Для багатьох родин це той перший крок, який самостійно зробити складно: потрібно зібрати довідки, правильно подати заяву, не загубитися між кабінетами й електронними сервісами.
Але документи — лише частина щоденної роботи. Значний обсяг запитів стосується медицини. Ветерани, які приїжджають додому лише на кілька днів, намагаються встигнути все. «Ветерани приходять у відпустку на два-три дні, і треба зробити МРТ або полікувати зуби. Ми допомагаємо знайти лікаря, записати, зорієнтувати», — каже фахівчиня.
Вона додає, що у громади вже сформований список стоматологій, які готові працювати з ветеранами без зайвих паперів і в стислий термін. Це звичайні місцеві клініки, які просто вирішили допомагати — і ця локальна солідарність часто рятує ситуацію, коли часу мало.
Окремим блоком стоїть питання доступності. Воно, за словами Олени, досі лишається болючим: «На жаль, ще не все адаптовано. Не всі автобуси мають пандуси, не всі водії зупиняються там, де треба завезти крісло колісне». У таких випадках фахівці не просто шукають альтернативи, комунікують із службами й передають інформацію соцуправлянням.
Інколи головне — не знайти довідку, а знайти слова. «Комусь треба просто, щоб ти був поруч і допоміг сформулювати думку», — каже Олена. Це проста фраза, але у ній — суть психологічної роботи фахівця, який не називає себе психологом, проте щодня працює з емоційними станами людей. «Інколи достатньо просто поговорити — і людині стає легше», — додає вона.
Історії, які починаються як сухі процедурні питання, інколи несподівано стають дуже особистими. Так сталося з ветераном із першою групою інвалідності. «Спочатку ми збирали дані для заявки на квартиру. Потім я подивилася документи — і виявилося, що ми земляки. І ти розумієш, що шість років переміщення — і нас знову звела доля», — пригадує Олена. Після цього взаємодія стала постійною. «Вони телефонують із питаннями… Зараз допомагаємо з безбар’єрним доступом. Збираємо потреби і передаємо в соцполітику, щоб вони далі працювали з родиною», — розповідає фахівчиня.
Найважчими, каже фахівчиня, є зустрічі з родинами зниклих безвісти. Це ситуації, де немає чітких відповідей, і кожне слово може вразити: «Кожне слово треба зважувати. Ця невизначеність — найболючіше».
Фахівці намагаються знайти інформацію всюди, де це можливо: перевіряють повідомлення, моніторять канали, консультуються з відповідальними структурами. «Ми намагаємося вишукувати інформацію. Це дуже важко. Але якщо є шанс — ми шукаємо».
Є історії, у яких багато людей роблять свою частинку, щоб допомогти одному. Так було з ветераном, який не міг сидіти й ходити. Його потрібно було транспортувати з Тернополя до Чернігова. «Ми знайшли волонтерів, сконтактували з мамою, службою, центром… І чоловіка доставили додому. Ми можемо навіть не бачити людину, якій допомагаємо — але для нас не має значення, де вона». Це класичний приклад координації, коли фахівець стає містком між родиною, лікарями та волонтерами.
Щоденна підтримка літніх родичів — частина роботи фахівця із супроводу. Літні мами загиблих чи зниклих військових часто хочуть усе робити самі, але все ж потребують допомоги: «Є мами, яким за 70, і вони все хочуть робити самі. Але коли треба — ми реєструємо, оформлюємо, друкуємо, пояснюємо, бо не у всіх є смартфон, не у всіх — електронна пошта».Це ніби дрібниці, але саме вони визначають якість життя людей, які пережили втрату й залишилися самі перед державними процедурами.
Місія — бути поруч із ветеранами
Попри складні кейси, емоційне навантаження та постійну зустріч із людським болем, Олена говорить про мотивацію дуже просто: їй важливо, щоб люди не залишалися самі. «Коли бачиш, що люди відчувають твою підтримку… цього інколи достатньо. Я з дозволу обіймаю їх, і вони відчувають, що не самі».
Для Олени формула професії — бути поруч, слухати, тримати темп разом із людиною, яка звернулася: «Ти хочеш бути фахівцем, до якого порадять прийти, який справді допоможе».
Для тих, хто повертається з війни, важливо знати, що поруч є людина, яка допоможе пройти і складні процедури, і непрості емоції. Для Олени це не просто робота — це спосіб бути корисною там, де її досвід і чутливість справді потрібні. Вона каже просто: їй важливо, щоб ніхто не залишався сам, і вона щоденно робить усе, щоб люди відчували цю підтримку.
