День української мови та писемності
Українська мова пройшла крізь століття заборон, переслідувань і принижень — і вистояла.
Її намагалися змусити мовчати, коли у 1863 році Валуєвський циркуляр заборонив друкувати українські книжки. Її викреслювали з освіти й культури після Емського указу 1876 року. Її карали мовчанням у радянські часи, коли за українське слово можна було втратити посаду, свободу чи навіть життя.
Українські книги знищували, а поетів і письменників засуджували без права на листування.
Згодом мову намагалися знецінити — називаючи її “діалектом”, “мовою меншин”, “мовою малоросів”.
Але жоден указ, жодна імперія не змогла зламати мову, у якій звучить душа України.
Не змогли, бо вона продовжувала жити — у піснях, у молитвах, у шепоті матерів до дітей, у повідомленнях з фронту.
Сьогодні вона знову звучить на передовій, у шпиталях, у школах і громадах — там, де боронять і відбудовують країну ті, хто пройшов війну.
Українська мова — це не просто засіб спілкування, а наш простір сили.
Нею ми говоримо про майбутнє, підтримуємо одне одного, віднаходимо сенси після найважчих днів.
Вона зшиває країну, єднає ветеранів і ветеранок, військових і цивільних, дітей і дорослих — усіх, хто творить Україну щодня.
У її звучанні — ніжність і стійкість, біль і надія, гідність і свобода.
Боротьба за українську мову — це боротьба за право бути собою.
І сьогодні, коли її звучання — символ свободи, ми продовжуємо справу тих, хто ніс її крізь темряву — щоб звучала правда, щоб жила Україна.
Мова — наша гідність.
І вона — незламна, як і народ, що нею говорить.